Українска Націонал – Трудова Партія

Юкіо Місіма – останній самурай

14 січня 1925 року народився Кімітаке Хіраока, сина державного чиновника Адзусі та його дружини Сідлує. Дід Кімітаке по батьківській лінії був губернатором японського Південного Сахаліну, по материнській лінії – директором школи.

До 12 років Кімітаке Хіраока виховувався у домі своєї бабусі, віддалений від своїх однолітків та навіть брата й сестри, він рідко бачив батьків, рідко виходив на вулицю. Він ріс дуже хворобливою дитиною, блідим й худим, розволікався тільки читанням книжок.

У той же час Японія росла й квітла й становилася одним з центрів фашистського руху, як національного, так і емігрантського (російського та китайського). Як союзник Третього Рейху Японська імперія, країна видатної самурайської традиції, високої культури та «почесних арійців» (Ehrenarier), кинула виклик масонсько-інтернаціоналістським США.

Довгий час Японія домінувала у боротьбі за Азію, але загальний крах держав Осі призвів і до поразки імперії. Треба зазначити, що японській Новий порядок в Азії був би для білої Європи значно приємнішим, ніж панування мільярдного та комуністичного Китаю з його майбутньою агресією у бік білої раси.

Країна бурлила, а Кімітаке ріс під юбкою.

1937 року він пішов до елітної школи Гакусюін, де був об’єктом знущань однокласників, явним «офірним цапом». Навчався він добре, писав у шкільній газеті. Випустився з відзнакою, завдяки цьому мав змогу бачити імператора, який особисто вручив йому срібний годинник. Це була єдина зустріч Хіраоко-Місіми із сюзереном, за якого через 30 років він віддасть життя.

Кімітаке навчається на юридичному факультеті Токійського університету. Він захоплюється традиційним японським театром, літературою німецьких романтиків, творчістю Ніцше. Незадовго до вступу Японії у світову війну пише повість «Квітучий ліс».

Через слабке здоров’я Кімітаке Хіраока не проходить військову комісію і не стає одним з камікадзе, не зважаючи на подвиг яких Японія зазнає поразки. Тисячі людей після звістки про капітуляцію кінчають життя самогубством – серед них кумир та ідеал чиновника Хіраока лейтенант Хісуда, літературний критик.

Японія вступає в нову добу – добу «демократії», «вільної конкуренції», «свободи», тобто духовного занепаду, смерті традицій та бадьорого прямування до безнаціональної клоаки.

Кімітаке, перспективний робітник центрального міністерства та перспективний письменник, здається добре підходить для нового світу. Здається, що з нього вийде типовий дистрофічний прозаїк-постмодерніст, що заробляє книжками та сценаріями долари для угамування своїх нездорових бажань, цінує демократію та поважає комунізм. Але ж ні. Вийшов майстер пера, людина з досконалим тілом, що володіє також фехтуванням та карате, вірний підданий імператора, ультраправий націоналіст та автор визначної п’єси про Адольфа Гітлера, а не про якихось богемних наркоманів-геїв, що прагнуть комуністичної революції. До всього ще спроба державного перевороту та ритуальне самогубство у знак протесту проти потоплення Японії у проамериканському болоті.

Після закінчення університету (1947) він працює у Міністерстві фінансів, але вже через рік полишає роботу задля повноцінної літературної творчості. У липні 1949 року видає роман «Сповідь маски» під псевдонімом Юкіо Місіма. Це ім’я стане відомим всьому світові.

«Місіма», до речі, японська назва російського броненосця «Сінявін», захопленого у війні 1905-1907 років (дивовижній, якщо просто поглянути на географічну карту та біля берегів Росії відшукати Японські острови) та перейменованого.

При іншому написанні Місіма читається як «зачарований смертю диявол».

Вже перший роман зробив Місіму популярним та надав місце серед найкращих письменників Японії. З часом книги Місіми були визнані у Европі та Америці. Він кілька разів у другій половині 60-х висувався на Нобелівську премію і не отримав її (тоді Місіма вже був відомий як «фашист», а премію, як відомо, краще дати комуністу Неруді). З премій він мав тільки «Сінтьося» та «Йоміурі». Але не в преміях вимірюється нематеріальне.

За 2 наступних роки Місіма пише 2 романи – «Жага кохання», «Заборонені задоволення». У грудні 1951 року він відправляється у кругосвітню подорож у якості спецкора якоїсь газети. Особливий вплив на нього мало відвідини Греції, де крізь левантійські нашарування він побачив античний ідеал.

«Греція вилікувала мене від ненависті до самого себе, від самотності та прокинула жагу здоров’я у ніцшеанському розумінні». (зі спогадів Місіми)

1954 року він написав роман «Дафніс і Хлоя» за сюжетом з давньогрецькою літературою. А з наступного року починає займатися бодібілдінгом і після довгого часу напружених тренувань стає еталоном японської чоловічої краси. Його фотографію навіть розміщують як ілюстрацію до слова «бодібілдінг» в енциклопедії. Місіма охоче позує для різних журналів. У той же час він вивчає карате та кендо – національний різновид фехтування.

Місіма справедливо вважав, що розвиненому духу має відповідати розвинене тіло. Він намагався досягнути Краси в усіх її проявах. Цим Місіма відкидав розповсюджений образ інтелігента без м’язів.

Сили волі та працездатності йому вистачало – він відображав в собі найкращі риси своєї нації. За 25 років «творчого життя» Місіма написав 40 романів та 18 п’єс. 15 його творів було екранізовано. Він також знімався у кіно та грав у театрі. Місіма чітко планував свій робочий день, писав продуктивно та завжди точно здавав продовження для журнальних публікацій своїх творів.

1958 року Місіма одружився на Йоко Хугіямі, дочці відомого японського художника. Він дуже любив та поважав свою дружину, завжди приходив разом з нею на різноманітні заходи, чим дуже дивував тогочасну Японію.

Місіма дивував сучасників епатажністю, неповагою до божків японської митецької богеми, західністю свого стиля життя. Його також часто звинувачують у гомосексуалізмі. Як аргументи наводять деякі моменти з його романів, його фотографії, де він демонструє натреноване тіло тощо. Жодних доказів гомосексуалізму Місіми немає. Але навіть якщо це було правдою, то може трактуватися лише як особистий недолік, який Місіма ніколи не пропагував і не намагався виставити як щось гідне поваги. Це ніяк не впливало на його політичні ідеї і творчість загалом.

Також ставлять під сумнів його патріотизм, коли говорять про «американізм» Місіми. Згадують його європейські костюми, будинок у американському колоніальному стилі, митецький вплив… Місіма брав від західної культури найкраще, залишаючись на рідному ґрунті, як славетна реставрація Мейдзі. Але, на жаль для імперії, імператор недовго пробув вільним – від влади сьогунів-феодалів у XIX ст. перейшов у владу капіталістів сторіччя XX.

Місіма, до речі, заповідав перекладати його романи на інші мови з англійського перекладу, а не з оригіналу. У цьому можна вбачати прояв сакрального ставлення японців до рідної мови – вони вважають, що використання іноземцем японської чи переклад творів їх мовою на іншу неодмінно є блюзнірством над цією святинею. Ніколи не-японець не зможе правильно розмовляти японською і не треба йому цієї можливості надавати. Згадайте радість наших журналістів, коли вони в новинах покажуть китайця чи бушмена, що плямкає якісь слова, віддалено схожі на українські. Або телеведучі та співаки явно неарійської та навіть не японської зовнішності, що теж мовляв люблять нашу мову. На думку лібералів ми маємо цьому радіти. А Місіма не хотів, щоб його мова багато разів потрапляла до рук людей, які не можуть нею досконало володіти у силу свого походження. Один раз – і досить.

1956 року Місіма написав «Золотий храм», історію японського Герострата, монаха-буддиста, який спалив храм Кінакудзі. Цей твір був одним з найкращих у його творчості та до цього часу є найбільш популярним у світі зі всіх творів японської літератури.

Місіма займається й драматургією – складає збірку творів для театру Но та сам стає режисером й актором театру «Бунгакудза».

1959 року Місіма публікує «Дом Кьоко», що мав стати віддзеркаленням сучасної доби, але публіка та критика не сприймає цей роман.

1963 року – один з навколополітичних скандалів, пов’язаних з Місімою. Керівництво театру дуже патріотично відмовляється ставити одну з його п’єс, як чітко виражений протест проти кабальної угоди безпеки з США. Місіма та 14 провідних акторів полишають театр.

1965 року починається публікація тетралогії «Море достатку», де людське існування інтерпретується з буддійської точки зору.

В останні 5 років свого життя (тобто 1965-1970 рр.) Місіма працює над частинами «Моря», пише п’єси та новели, де пропагує самурайство, націоналізм, героїчну смерть задля добра Батьківщини тощо. Взагалі те, що називають «естетикою фашизму».

У п’єсі «Патріоти», наприклад, Місіма змальовує путч офіцерів у лютні 1936 року, який мав на меті звалення надмірно ліберального та капіталістичного уряду та надання усієї повноти влади імператору. Путч (за допомогою Хірохіто) подавлено, а бунтівники кінчають життя самогубством.

Найбільш відомий його драматичний твір – «Мій друг – Гітлер» (1968). Дійові особи – Адольф Гітлер, Ернст Рем, Грегор Штрассер, Густав Крупп. Час дії – червень 1934 року, підготовка та проведення «Ночі довгих ножів». З погляду його націонал-революційного естетизму знищення Рема та зменшення ролі його «Штурмових загонів» (SA) задля примирення з реакційним генералітетом виступає як незворотня помилка. Проте сам Гітлер у п’єсі показаний як безмірно видатна постать.

Цитати з «Мій друг – Гітлер» можна вписувати у коричневі цитатники – для майбутніх націонал-соціалістів і правих революціонерів загалом:

«Вы что же думаете, Железу приятно, что после войны компания делает из него проекторы для кинематографа, кассовые аппараты и всякие там кастрюли? Мечты Железа разбиты вдребезги. Вы думаете, его радует прикосновение вялых пальцев женщин, детей и мелких лавочников?»

«Армия — это рай для мужчины… Утреннее солнце просеивается сквозь листву, его лучи сияют медным блеском, и эта медь превращается в медь горна, трубящего побудку. В армии все мужчины — красавцы. Когда молодые парни выстраиваются на утреннюю поверку, солнце вспыхивает на их золотых волосах, а их голубые, острые как бритва глаза горят огнем разрушения, скопившимся за ночь. Мощная грудь, раздутая утренним ветром, полна святой гордости, как у молодого хищника. Сияет начищенное оружие, блестят сапоги. Сталь и кожа тоже проснулись, они полны новой жаждой. Парни, все как один, знают: только клятва погибнуть смертью героев может дать им красоту, богатство, хмель разрушения и высшее наслаждение. Среди дня солдаты благодаря маскировке сливаются с природой. Они превращаются в изрыгающие огонь деревья, в несущие смерть кусты. А вечером их, вечно покрытых грязью, потных, с грубоватой приветливостью встречает казарма. Разрушения, учиненные днем, ложатся на лица парней кровавым отсветом заката. Они чистят свое оружие и, вдыхая запах масла и кожи, сверяют впитавшуюся в их плоть варварскую поэзию с самоощущением сине-черной массы зверей и минералов, которые составляют основу нашего мира. Ласковый голос отбоя своими легкими медными пальцами натягивает на лица грубые солдатские одеяла, меланхолично обдувает сомкнутые длинные ресницы, приносит сон. Солдатская жизнь пробуждает в человеке все истинно мужское, все героическое. Она похожа на устрицу, в которой под скорлупой таится сладкое и сочное мясо. Такова же и сладость души солдата: решимость вместе жить и вместе погибнуть украшает внешнюю суровость солдата лучше любых галунов… Есть такой как бы закованный в панцирь жук — носорог называется, — так вот он питается только сладким соком растений».

«СА — это своего рода судно-землечерпалка. Это мощный кран, который соскребает с морского дна всю грязь и углубляет его. И потом по фарватеру могут проходить большие океанские корабли».

«Не хочу, чтобы ты опирался на всю эту свору — на капиталистов, юнкеров, дряхлых консерваторов и дряхлых генералов, на бездарных снобов-аристократов, задиравших передо мною носы в офицерском клубе, на прусских вояк — белоподкладочников, которым нет дела до революции и народа, на жирных лавочников, которые с утра уже рыгают пивом и жареной картошкой, на чиновников с наманикюренными ноготками!».

«Если настал день, когда скрипка перестает по-настоящему выдавать тремоло, когда знамя больше не изгибается на древке леопардом, когда кофе перестает закипать с той неповторимой, клокочущей яростью, когда бойница в крепостной стене становится не орудийным жерлом, а бельмом, когда не запачканная кровью листовка превращается в рекламный листок, когда сапоги уже не пахнут звериной сыростью, когда звезда утрачивает магнетизм, когда стихи перестают быть паролем… Если такой день настал, Рем, это значит, что революции конец. Революция — время белоснежных клыков, свирепых и чистых».

«Лица немецких юношей казались изможденными в свете витрин еврейских магазинов».

1966 року Місіма знайомиться з редактором націоналістичного журналу «Суперечка». Він пише для нього публіцистичні праці в ультраправому дусі – «Сонце і сталь», «Вступ до Хагакуре», «У захист культури» та ін. Особливо треба виокремити «Вступ до Хагакуре» – це коментарі до самурайського кодексу Ямамото (XVII ст.), де викладена націоналістична, традиційна, героїчна концепція життя чоловіка. До 1945 року Хагакуре була національною Біблією країни, після війни її заборонили. Місіма знов почав пропагувати цей твір, показуючи, що треба жити за власним віковими законами, а не законами Діснейленду та «загальнолюдських цінностей».

«Шлях самурая є смерть». (Хагакуре)

Місіма вступив до сил самооборони, що заміняють Японії армію, яка заборонена проамериканською конституцією. І це в країні самураїв, яка змогла перемогти Росію, розбити Китай та завоювати пів-Азії! Він вивчає авіацію.

Місіма та група патріотів, консолідована навколо «Суперечки», організують «Товариство щита», праворадикальну організацію, яку ліберальні журналісти називають «іграшкова армія капітана Місіми». Але ця іграшкова армія тренується на базах сил самооборони, має справжню зброю та готується до державного перевороту.

1969 року, коли Токійський університет був захоплений студентами-ліваками, Місіма прийшов туди та влаштував дискусію про місце імператора у державі та державний устрій. Він приголомшив аудиторію. Багато студентів записуються до його організації…

«Давайте повернемо Японії її колишню велич і давайте помремо. Невже ви цінуєте тільки життя та дозволите померти духу?.. Ми покажемо вам, що є цінність більша, ніж життя. Це не свобода і не демократія. Це Японія! Японія, країна історії і традицій. Японія, яку ми любимо» (Місіма. Листівка. 25 листопада 1970 року).

Цей день стане святом для японських націоналістів. Це був символічний акт, Місіма не міг розраховувати на свою перемогу. Він мав показати Японії і світу, що ще є можливість для самурайського духу, що є шлях вперед у минуле, до традицій великих предків. Він мав показати, що ніщо не вимірюється у грошах та накладах, що людина має померти за свою ідею, що дух вищий за тіло.

Місіма та 5 його прихильників, членів «Товариства щита» приїхали до штабу сил самооборони. Вдома Місіма залишив записку «Життя людини обмежене, але я хотів би жити вічно» та кінцевий варіант четвертої книги «Моря достатку», своєї останньої книги.

Місіма особисто знав генерала Масіту, керівника Східного округу, військові теж його цінували, тому охорона не звернула особливої уваги на антикварний меч на поясі його уніформи.

Місіма з товаришами прошов до генерала Місіти, почав вести з ним бесіду і раптово наказав своїм помічникам його зв’язати, а кабінет забарикадувати. Офіцери штабу два рази намагалися звільнити генерала, але їхні атаки були відбиті Місімою, що віртуозно володів мечем.

Штабісти дзвонять до управління Національної оборони, але чітких вказівок їм дати не можуть. Місіма у той час каже генералу про свої вимоги – вивести усіх солдат та офіцерів на плац, щоб вони могли вислухати його заяву. Генерал дав згоду і також гарантував безпеку для членів «Товариства», які мала прибути на промову Місіми.

До штабу приїздить поліція але ніяких дій не здійснює. Воїни Місіми розкидають з балкону на плац, де починають вистроювати полки, патріотичні листівки, складені самим Місімою.

О півдні на балкон виходить Юліо Місіма. Він одягнений в двобортний мундир, на голові пов’язка з червоним колом та ієрогліфами, на білих печатках кров поранених офіцерів, що намагалися стати на перешкоді бунтові…

Він починає промову. Говорить про останню надію Японії, дух воїнів та гнилий дух капіталізму («дух торгашів з Осаки»), про захист імператора, велику історію та великі традиції, про те, що такого шансу більше не буде… Деякі солдати починають вигукувати лайки у його бік – «Божевільний!», «Ідіот!», «Хто його сюди випустив?» та нецензурне. Уявіть для порівняння спробу національної революції серед наших рядових та єфрейторів регулярної армії в теперішній республіці «Україна».

«Хто-небудь із вас повстане разом зі мною? Та чи знаєте ви, що таке шлях воїна? Що таке шлях меча? Що меч означає для японця? Я бачу, що ви не воїни. Ви не повстанете. Ви нічого не зробите. Слава імператору! Слава імператору! Слава імператору!» (Місіма. Фінал промови перед військом. 25 листопада 1970 року).

Місіма закликав солдат до маршу на столицю, який мав здійснити революцію та встановити праву диктатуру. Зіпсовані ліберальним духом капіталізму солдати показали себе. Порівняти з камікадзе чвертьвікової давності! Місіма повернувся до кабінету, де здійснив сеппуку – ритуальне самогубство, яке ми знаємо як харакірі. Він розпоров собі живіт, а Моріта відрубав йому голову, з третьої спроби. Усі помічники Місіми теж вбили себе.

Протягом цього дня ще 11 чоловік зробило сеппуку у різних кутках Японії.

Місіма став частиною Традиції.

Але як тільки не паплюжили його подвиг ліберали! Якщо радянські газети правдиво заявили про спробу «контрреволюції» самурая-фашиста, то демократи не надали Місімі такого права. Японський прем’єр заявив, що Місіма просто з’їхав з глузду на ґрунті середньовіччя і ніяких проблем у країні не існує – вона впевнено прямує до повної демократії і толерантності. А різні дослідники його творчості теж висунули багато гіпотез для пояснення цілковито ясних подій – це тобі і «особлива кривава форма мастурбації», і «задоволення садомазохізму», і «самогубство з коханцями», і «протест проти невручення Нобелівської премії», і ще багато чого. Мабуть, судили Місіму по собі. Вони, коли б і удавилися, то тільки через мільйон доларів. Ну і звісно всі вголос кричать – ніякого зв’язку між творчістю Місіми та його екстремізмом не існує. Ми в це не повіримо.

Місіма завжди оспівував засадничі цінності Традиції і водночас втілював їх у життя (що, втім, характерно для більшості правих письменників). Популярний на західному ринку письменник покінчив життя самогубством, рятуючи Батьківщину. Як дико сприймався у цьому світі чистий та простий патріотизм. Як низько ми впали тоді, а за 37 років, що пройшло – ще нижче… Але націонал-революційна ідея ще живе. Тисячі послідовників Місіми в Японії чекають дня звільнення своєї країни від Мамони задля свого Хагакуре та їх коментарів.

Наше звільнення теж прийде. З середини душ націонал-соціалістів, дійсних патріотів своєї Батьківщини, мертвих і живих, і ненароджених ще…

Автор: Ulysses