Українска Націонал – Трудова Партія

ЧОМУ ВОНИ ТАК ЧИНЯТЬ?

Автор: Олесь ВАХНІЙ
Такі події надовго врізаються в пам’ять. Для безпосередніх учасників це додатковий адреналін та усвідомлення причетності до чогось великого, важливого, історичного.

Для журналістів це ще одна нагода відзняти репортаж «з передової». Для споглядачів (байдуже — вимушених чи свідомих) це нагода переконатися, що в нашому безпринципному, дезорганізованому й дезорієнтованому суспільстві є сили, які не за гроші, а за ідею здатні рішуче сказати своє «досить» тій «божевільній» свистоплясці, що її влаштували в Україні безпринципні політикани. Більш як двісті членів УКП, УНА, УНТП та непричетних до жодної з нинішніх в Україні політичних партій парубків зірвали спробу прихильників «легалізації легких наркотиків» осквернити вулиці славного Києва ганебним маршем. («Персонал Плюс» подавав детальний опис того дійства.) Небайдужі до долі Батьківщини святкували перемогу, але водночас були причини, які затьмарювали позитивні емоції й змушували із сумом констатувати наявність в Україні середовищ, яким вигідна всезагальна деградація та то-лерація збочень. Цією розвідкою спробую дослідити, кому це вигідно і чому вони так чинять.

Спочатку — факти. Формальними керівниками «легалайзу» були кореспондент НТН Тарас Ратушний та режисер-невдаха Ігор Задорський (останній не раз був поміченим у формуванні платних «груп підтримки» для істеричної прогресивної соціалістки Наталії Вітренко). Вкрай неприємним й обурливим для патріотичного середовища було долучення до тусовки «драпокурів» колишнього студентського ватажка Володимира Чемериса. Певно, нелицемірна любов до оковитої зробила свою чорну справу, і колишній «непримиренний борець з кучмізмом» збочив наманівці. (Прикро, боляче і соромно. Не за Чемериса, а за молодь, яка йому вірила.) Роль інформаційного мецената взяло на себе англомовне видання Kyiv-Post. Невеличкими за розмірами, але кольоровими й виконаними на напівглянцевому папері наліпками (що свідчить про недешевість) було обліплено майже всі вагони метро. Напередодні й під час недолуго організованого збіговиська схожі на жаб, які наковталися мулу, обкурені коноплею наркомани роздавали шокованим мешканцям Києва невеличкі пакети із зображенням листка канабісу та всіх кольорів веселки. Напис «Зелена екологічна партія України Райдуга» — свідчення про уподобання та переконання її лідерів.

З вашого дозволу, покінчивши з констатацією загальновідомих фактів, спробую детальніше дослідити подію, яка спричинила написання цієї статті. Спочатку про формальних організаторів.

Тарас Ратушний. Не беруся оцінювати його журналіські здібності, хоча, як на мене, вони далекі від посередніх. Та це справа смаку, тому нав’язувати вам власну точку зору вважаю некоректно. Телеканал НТН, на повен голос «інформує громадськість» пан Тарас, належить ТОВ «Капіталінвест» та неідентифікованій юридичній особі з ідентифікаційним кодом 32727508. (Засоби масової інформації вже інформували читачів про ненормальний стан речей в українському телеефірі, цілковито контрольованому етнічними чужинцями.) Неоднорідним та неоднозначним за своєю суттю та світосприйняттям є й керівництво політичної партії «Пора», членом політради якої є Ратушний. Уже не таємниця, що ця нашвидкуруч постала партія цілковито фінансується грантами фондів сумнівної репутації, цент-ральні офіси яких заховано в нетрях далеко не українських міст. А той, хто платить грошики, замовляє музику. Головний жертводавець фонду «Відродження» (це одне з джерел фінансування «Пори») Джордж Сорос не звик викидати гроші на вітер, тож щедро фінансуючи діяльність добровільних виконавців чужої волі, небезпідставно розраховує, що затрачені кошти з часом дадуть політичний зиск. Коментуючи перед камерою телеканалу «Інтер» події, які відбувалися на Михайлівській площі, Ратушний лицемірно-плаксивим голосом репетував: «Погляньте! Це скінхеди! Нехай весь світ знає! В Україні відроджується фашизм!» Щось до болю знайоме. Аналогічні, вже давно заготовані у вигляді «загальнозрозумілого кліше» заяви й намагання зарахувати до фашистів усіх, хто не словом, а ділом протистоїть нав’язуванню громадськості неприродних схильностей, найчастіше лунають з вуст керівників «однієї з нечисельніших національних меншин» в Україні. На всі запитання малознайомих і журналістів Ратушний відповідав:

«Я діяв згідно з власними переконаннями».

Маю підстави сумніватися в його щирості.

Володимир Чемерис з «непримиренного революціонера» (знаючи його особисто з 1992 року, свідчу, що цей епітет подарований йому цілком незаслужено) деградував до невгамовного грантожера. Однією з «дійних корів» є вже згадуваний мною фонд «Відродження». Очолюваний Чемерисом «Інститут Республіка» жодним суспільно-корисним заходом не відзначився. Так у створеному — і невдало розкрученому — під «редагуванням» Чемериса документальному фільмі про всеукраїнську акцію «Україна без Кучми» помітною є спроба виправдати оборонців злочинної кучмівської кліки. Пояснюючи причину своєї з’яви серед наркоманів та надання їм юридичних послуг, він аргументував наступним чином: «Я також проти вільної торгівлі наркотиками. Але я за те, аби всі мали змогу вільно висловлювати власні погляди та переконання».

Бог йому суддя. Однак у його щирості я також сумніваюся. Не потрібно бути пророком, аби зрозуміти: Чемерис, Ратушний і півсотні дегенератів, які 6 травня організували «масовку», — лише виконавці злочинних забаганок замовників. Звісно, формальні керівники приховують і від рядових учасників того сатанинського шабашу, і від решти громадян імена замовників — мовляв, немає таких. Однак факти вперта річ. Власником газети «Kyiv-Post» є громадянин США Джед Санден. Подейкують, що ініціатором виникнення та головним меценатом «Зеленої екологічної партії України Райдуга» є сумнозвісний Вадим Рабинович. (До речі на всі мої дзвінки в центральний штаб відповідав автовідповідач, що свідчить про епізодичну діяльність так званої партії.) Наступного дня, 7 травня, телеканал «Інтер» виригнув в ефір передачу, яка втішила не одного виродка. Сидячи перед телекамерою, журналіст демонстративно «забивав косяк» і коментував власні дії фразою: «Невже це злочин?» Коло замикається. Замовниками «Маршу свободи» (свободи від чого — совісті, гідності, порядності, почуття обов’язку перед Батьківщиною?) є люди однієї національності — не треба боятися називати речі їхніми іменами. Рабинович, Джордж Сорос, Джед Санден, власники НТН та «Інтеру» — не українці. Чи усвідомлювали учасники того ганебного дійства, що вони були іграшками в руках злочинних антиукраїнських сил? Радше вони не обтяжують свій куций і прокурений коноплею розум роздумами над причинами власного і людського буття. Цим і користуються пред-ставники міжнародного сіоністського руху. Здена-ціоналізованими, збайду-жілими, позбавленими коріння легше керувати. З допомогою маніпуляцій легко видавати власні забаганки за «потреби народу». Вони прагнуть опанувати світом і з цієї причини не зупиняються перед будь-яким злочином. Нам уже відома кінцева мета їхньої діяльності. Добре, що серед нащадків нескорених запорожців знайшлися небайдужі, які рішуче протистояли злу. Та чому мовчить загал?