Українска Націонал – Трудова Партія

Про 63-тю річницю постання УПА

Вийшли й ми, «Подих Волі», в цей день на Майдан, щоб відзначити це велике українське Свято, яке одночасно є днем Українського косацтва і, що важливо для нас, рунвістів, – Днем Юних Народних Звитяжців. Прибули на Майдан і наші побратими з Житомира та Полтави.

Ми прийшли в центр Києва вдосвіта, аби зайняти на Майдані «плацдарм», бо знали, що провести марш вояків УПА «українська» міліція буде всіма силами перешкоджати. Так воно й сталося. Проте ми не врахували того, що міліціянти та інші «космонавти» встають із першими півнями – на місці виявили, що Майдан уже блоковано з усіх сторін посиленими нарядами.

Однак згадуючи минулорічне 14 жовтня, коли комуністи та інші «вітренківці» не дали пройти Хрещатиком ветеранам УПА, чогось вірилося, що нині таки буде весело – адже зібралося багатенько людей і, переважно молодих, здорових хлопів. Найбільше було прапорів і, отже, людей зі «Свободи» Олега Тягнибока – вони зорганізували навіть автобуси з інших областей України.

Стоїмо та й стоїмо, нічого не відбувається. Люди змерзли, тупцювали на місці, «били копитами землю» – рвалися розім’ятися й нагрітися. Червонопузі вже давно увімкнули на повну потужність на своєму партєйному автобусі гучномовці з «револоюціонними» піснями, Марченко з Вітренчихою шарпали ментівську огорожу й обмінювалися стусанами з міліцією (і це, помітьте, не 7-го листопада!), а дехто з комуністів уже переможно дефілював туди-сюди з червоними прапорами Майданом. Одним словом, вони нас усіма силами провокували на якусь активність.

Але ми виявилися «стійкими» і «не піддалися на провокації». Як стало зрозуміло пізніше, активність зовсім не входила у плани організаторів акції. Усю цю молоду й буйну стихію провідники тихо й мирно каналізували в болотяну калабаню – мов стадо овець нас вивели з Майдану і повели вгору. Спочатку на Михайлівську площу, до хреста у пам’ять української трагедії й ганьби – Голодомору, а далі – до стін Софії, де залишки енергії й було остаточно та успішно спущено в довгі та занудні попівсько-заупокійні молитви.

Очевидно, організатори акції й самі не вірили у те, що коли влада заборонила, то марш може відбутися. І тому головною метою всього цього збіговиська було… банально попіаритися перед телекамерами (пригодиться на наступні вибори!), показати, які в нас гарні прапори і як їх багато, а ще довести комусь і для чогось, які ми хороші й законослухняні і які, мовляв, поганці ці червонопузі, бо знову нас «мордують» бідних християн, не даючи провести акцію в наше ж свято. Отже, на думку провідників, акція «вдалася».

Щоправда, у цей день не всі так ганебно себе поводили. Бо в той же час біля пам’ятника Шевченку зібралися хлопці з УНТП (Націонал-трудової партії), які дійсно жадали цей день відсвяткувати маршем по Хрещатику. Проте їх оточили тісними лавами «космонавти» і в таких лещатах провели центром Києва, не даючи зробити жодного кроку вбік. Лише ці хлопці якщо не підсолодили для України ту ганьбу, в яку обмазали нас «ніби націоналісти», то хоча б уселили якусь надію на майбутнє…

ІВАЩЕНКО Анатолій