Українска Націонал – Трудова Партія

Протест під лінійку, або «Маргінали всіх фронтів, єднайтесь!»

Маргінал – людина важлива й потрібна

Сучасна молодь загнана у дві крайнощі – «жити – учитися – працювати» із надією стати менеджером середньої ланки чи монтером, або піти на протест.

У сучасній Україні є безліч структур різних напрямів, сумішей і поглядів. Ти любиш свою расу, ненавидиш негрів і арабів? Будь ласка, Українська націонал-трудова партія, Blood & Honour або просто вуличні скінгеди з радістю прихистять тебе.

Ти – антифашист? Май своє клеймо «афа», слухай ска, і носи червоні шнурки. Глобально від цього погано не системі, проти якої повстаєш, а тобі, або колезі із протилежного фронту.

На анархістів чекають вечірки, радість від своєї неповторности. Троцькісти і сталіністи дрібними кроками йдуть у «Ліву ініціативу», чи «Че Гевару».

Стьобним мислителям підійде «лівакуватий» «Український Авангард» із ситуаціоністськими загонами і церквою «Дзен-гагарінське двіженіє».

Є ще Корчинський і партія «Братство». Можна протестувати, беручи участь у «махачах» – бійках футбольних хуліганів. Усе залежить від рівня поінформованости, суміші Ерос+Танатос і здорової агресії.

Утім, усі є романтиками і філософами. Кожен веде свій блог, пише вірші, б’ється із супротивниками. Система в образі капіталістичних відносин і нереалізованих бажань (вічна боротьба принципу реальности із принципом задоволення) сидить, неначе римський імператор, і дивиться бій. Гладіатори видихаються. «Аве, Цезар, морітурі…»

Нам не пощастило. Ми живемо тоді, коли Система виробила не лише зразки покори, але й бунту.

Маргінал – це двигун революції. Він бунтує, б’ється… Далі його шлях може скластися по-різному. Наголос на напрямку спротиву, на стилі життя.

Сталося неймовірне – без нормованого бунту Системі погано. Без наметів під КМДА. Без «незалежних» сайтів і псевдовільних профспілок не можна буде говорити про «людяність і права людини».

Намети, нонвайоленс… А з иншого боку – бездумне кидання запалювальної суміші і затримання активістів. Усі задоволені – бійці дрочать на свою революційність. Мєнти отримують премії. А чиновники відпускають дебоширів, творячи імідж милостивих – на виборах знадобиться!

Форми протесту, які були дієвими ще 40 років тому, нині покрилися помадкою гламуру – бітніки, декаданти. Навіть діанетика Рона Хабарда стала джерелом капіталу для певних осіб. Покажіть мені «Оперирующего титана – 8».

На щось претендувало неоязичництво. Воно заплуталося у рушниках, писанках і езотериці дешевого зразка, не давши навіть Варга Вікернаса у вишиванці. Церкви не горіли. Ніхто не лякав дітей злими рідновірами. Віночки? Ну і нехай! Аби мати стабільно низький заробіток.

Революція за розширення свідомості карається статтею карного кодексу як розповсюдження наркотиків. Гофман, Лірі і Гроф – АУ!

Отже, першим твердженням є те, що революція має здатність перетворюватися у балансову часточку Цивілізації, де людина не відчуває себе вільною.

Політика модерної доби вичерпала, показавши постмодерний бунт зразка 1968 року у Парижі. Саме тоді революцію робили люди без чіткої ідеології, хоча й на їхніх прапорах були імена Мао, Маркузе та Маркса.

Мистецтво як засіб. Авангард як мета

Після революцій зразка постмодерну («оксамитові» революції, що проходили не на підтримку якоїсь із чинних еліт, а за світогляд, за зміну порядку), бунт має набути нових форм.

Революційні зміни у суспільстві неможливі без пошуку нових форм у мистецтві – читай у свідомості. Боротьба з царизмом подарувала росіянам Лєрмонтова. Большевицька революція підняла імена багатьох митців. Початкова доба УССР асоціюється із Гео Шкорупієм, Міхалем Семенком, Маяковскім. СССР тоталітарний – це мистецтво Тичини, Малишка і шістдесятників, які ллють сльози за Україну. Їх відлига – це не паризький травень, «лебеді рожеві, зорі сургучеві».

Доба інтернету і телебачення дає нам можливість дарувати нашу естетику. Основна мета авангарду – зґвалтувати системне мислення. Мислення пуританське, а у нашому контексті – хліборобське.

Культ вусів, вишиванки і «житниці Европи» нам настільки ж чужий, як культ долара, Бенклі і житла на Подолі.

Слід звернути увагу і на фактор причини бунту. Поки ми скиглимо, на Андріївському узвозі шаленіють митці і журналісти. Їх перфоменс – веселий, а головне – не зробить нікому шкоди. Навіть естетичної. Краще би облили лайном забудовників.

Мистецтво – засіб революції. Авангард – мета

Авангард не ворголівського, платного розливу, а мистецтво вуличних художників на кшталт британця Бенксі та француза Ламперта. Копілефт і неповторність.

Сучасний митець – людина, яка помирає в злиднях, але їй в падло робити якісь зміни. Мовляв, «Я – виняток. Я – богема». Якщо такий типок відкриває ЖЖ – ти знайдеш там купу смердючої абракадабри під грифом «дефініція арту». Їхні терміни смердять сечею, засохлою спермою і немитими статевими органами. Це – запах їх лицемірного інтелектування. Сипати бісер перед свинями – остання мода київських генделів.

Постмодернізм – задоволення станом речей. Прикольно нічого не шукати, а списувати з натури. Це охоче куплять мажорчики і так звана «еліта нації».

Поки «мажори» займаються солодійством на постмодерн европейських буржуа, ми пошукаємо свої методи.

Лінгварна бомба

Питання мови має прямий стосунок до нашої теми.

Звичайний націоналіст перебуває у кількох дискурсах «Правопис 1929 чи правопис сталінський», «Дві мови чи одна», «Матюки чи літературна мова».

Цей дискурс задротів вирішується просто – нахєр Правописи! Якби Жадан дотримувався Правопису, чи мали б ми рецепт напалму українською мовою на сторінках ДепешМод?

У наш час правопис став гальмом революції. Контрреволюційним засобом ідеологів-імпотентів.

На цьому заробляють професійні українці Кендзьор, Яворівський і всі ті, що дістають оргазм без ерекції при словосполученні «Ідеали Майдану».

Завдання революції – ламати дискурси. Їхніми уламках треба йти. Геть правопис, даєш лінгварну бомбу!

Якщо ми будемо бачити, як офігєло дивляться звиклі до стабільності люди, значить, ми діємо!

Хай смикають свої шевченкоподібні вуса. Їх сльози – наша радість.

Наш нігілізм має руйнувати їхні погляди на світ. Байдуже, яку ідею несуть руйнівники. «Бунт має рацію, капєц райкомам» – казали хунвейбіни та цзяофані. Так розквітало сто квітів. Їх запах лоскоче ніздрі.

Провокація. Священне – ось наш ворог!

Провокація полягає у тому, щоб посміятися зі святого. Поламати шаблони друзям. Навіть собі. «Хай про Сальвадора Далі говорять, навіть, якщо говорять хороше» – фраза Генія.

Насміятися з найсвятішого – Берегині і Хліба. Серця моїх співвітчизників будуть краятися.

Провокація без мети, провокація як мета!

У політиці, на вулиці, у церкві. На шпальтах «Літературної України» (пробач за єресь).

Плекати культ Гагаріна та підняти дискусію про лінійність часу. «Нєззя економіть на Космосє!»

Іти, руйнуючи! Традиції й історія – те, що тримає. Історію України не можна читати без брому? Тоді краще творити історію. Що під час чого вживати – справа смаку та печінки.

Екологія

Боротьба за свободу особистости неможлива без турботи про середовище, де особистість житиме.

Наразі, коли Природа страждає від системи (у виді заводів, пластику та иншої дешевої сировини), ми можемо бачити її як Жанну Д‘Арк без спідньої білизни.

Методи такої боротьби слід позичати у Animal Liberation Front, Earth Liberation Front i «Хранітєлєй радугі».

Це – мережева структура із високими неформальними зв’язками й анонімністю, яку забезпечує система псевдонімів і «поганял».

Гвинтівка в декораціях спектаклю

Гі-Ернест Дебор був правий. Ми живемо у суспільстві, де інформацію перевірити не можна ніяк. Професія соціального інженера стала престижним фахом у столичних університетах. Напевно, скоро нас чекає ампутація агресивности, ампутація статевих бажань, ампутація ліні.

Працюй – у теплому офісі з кавою. За прекрасну зарплату. День і ніч, але працюй. При цьому усміхайся. Працюй – не бійся імпотенції, із зникненням сексу вона не буде страшною. Куди піти ввечері? Соціальні інженери придумають.

Такий світ нам чужий. Погляд натикається на декорації – речі та їх ціни. Ми – гвинтівка на сцені.

Якщо вона висить – має вистрелити. І режисер і сценарист – ні до чого. Гвинтівка збунтується і перестріляє всіх. Навіть глядачів.

Не слід бути міщанами, якщо у нас є можливість, слід бути бунтарями! І пофіг, чи праві, чи ліві. Ідеології залишилися у часах холодної війни.

Суміш політики, мистецтва і мордобою. Хулігани з фаєрами та у «розах» улюблених клубів. Вулична шпана, яка пробиває шини… Це гарно!

Маркузе і Маркс шукали «революційний клас». Як показала історія, ні студенти, ні пролетарії такого звання не завоювали.

Ми можемо день і ніч писати своє невдоволення на ЖЖ. Форуми замінили кухні, на яких тусувалися дисиденти. Вийти за межі віртуалки, вийти в люди.

Нам потрібна конкуренція між маргінальними групками – ми зліємо, і від того миліші.

А поки все хєрово. Ми розійдемося по домівках, а вони зароблятимуть бабло. Розслабитися не можна.

Гомогенність маргінесу. Хто є ворог наш?

Внутрішньомаргінальні дискусії привели до того, що українське контркультурне мислення скероване вглиб самого себе. Суперечка «система – бунтар» відсутня у прямій дії. «Бунтар проти бунтаря», неможливість поступитися ідеологічним постулатом задля спільного удару – дефект українського революційного маргінесу.

Це можна побачити на російському прикладі (лімоновська Национал-Большевіцкая партія, що славиться великою кількістю політв’язнів) та західноевропейському (битва із поліцією за Undomshuse у Копенгагені у грудні 2006, акції антиглобалістів). Вітчизняний антисистемщик найчастіше є неформалом, який «бореться із системою» за допомогою пива. Зранку хайєр зачісується, і «інсургєнтішко» прямує на роботу.

Говорячи про вияви молодіжного бунту, окрім згаданих вище культурних засобів («ламання шаблонів», проривів у мистецтві, пошуку «новояза» – нової, осучасненої української мови) слід не забувати і про значно матеріальніші, тим самим небезпечніші форми протесту.

Йдеться про такі «стовпи» як закон, власність і кордони.

Раніше революціонери займалися експропріаціями. Тепер – написанням проєктів на гранти у західні фонди. Усе проплачено, отримайте квитанцію. Податок? Будь ласка! Бунтуватимем.

Здобуття грошей антизаконним шляхом (наркоторгівля, рейдерство etc.) – привілей неідейних людей. Але, чи не є антисистемним жити за рахунок ворога? У «Революції щоденного життя» Рауль Ванегейм закликає красти і дарувати.

Инший стовп – кордони. Саме митні закони не дозволяють нонкомформістам пізнати світ. Утім, я пригадую лише одну акцію з прориву кордонів, яку робило «Братство» у 2004 році. Боротьба з кордонами, війна зі спальними вагонами, просування ідей автостопу.

Один із головних факторів – відсутність у радикальної української молоді відчуття «спільного ворога». Якщо міліціонер битиме лівака – мало який націоналіст буде «чинити спротив представнику влади». Епоха бунту неможлива без того.

«Маргінали усіх фронтів, єднайтесь!» Як казав Ален де Бенуа, «не існує правих чи лівих, існують вороги системи».