Українска Націонал – Трудова Партія

Інтернет-конференція з Живосилом Лютим

Василь ЛЮТИЙ, співак, музикант і автор пісень з Черкас, – людина абсолютно унікальна. До зустрічі з його піснями я була переконана, що українська рок-музика можлива, тільки якщо повністю позбавити її національного колориту, поклавши український текст на чужу західну (або східну) мелодику. Рок – це протест, а милозвучна українська мова і наша спокійна психологія якось не підходять до того, щоб рвати голос і сорочку на грудях. Василь Лютий не рве ні того, ні іншого, але співає рок. Справжній український рок. Фольк-рок, нашу національну музику.
Співає високим баритоном, але широкий діапазон голосу дає йому змогу виконувати і басові, і тенорові партії.

Крім бандури, гітари і безлічі інших музичних інструментів, Василь чудово володіє бойовими мистецтвами. Каже напівжартома, що одні люди асоціюють його ім’я з музикою, інші – з „політичним мордобоєм”. Першого „політичного переслідування” зазнав ще зовсім юним: його затримали за те, що… кинув сніжком у Наталю Вітренко.

У 12 років хлопчик-бандурист, який до того не вилазив з лікарень, почав займатися бойовими мистецтвами. Виходило добре. Коли на нього „наїхали” четверо хуліганів, рукою пробив бак для сміття, після чого, щоправда, деякий час не міг грати. У Києві хлопець вчився одночасно музиці – в училищі ім.Глієра – і рукопашу у різних інструкторів. Зараз навчається в Сумському педагогічному університеті на викладача музики.

Василь Лютий змолоду кохається у давній, навіть прадавній, українській історії, звідки бере сюжети для своїх пісень. Одна з найкращих, на мій погляд, шалена, бойова – “Погоня за ясиром” – написана від імені козака, який женеться за турками, щоб визволити захоплених ними бранців:

Хитає вітер гілля
і рве свої зусилля,
тополю до землі згина.
Навколо скрізь вирує,
і в руки меч беру я –
за це сповідуюсь сповна.
Десь далеко, за лісами, за степами,
Чую, як закрились грати.
Десь далеко, з тяжкої неволі,
Чую тихий поклик: „Визволь, брате!”

У 1992 р. Василь Лютий посів третє місце на Міжнародному конкурсі народного мистецтва ім.Лисенка (щоб взяти в ньому участь, з високою температурою втік із лікарні).
У 1995 році – друга премія в жанрі поп-музики на фестивалі „Перлини сезону”. Дипломант „Червоної рути-97”.
Кращий композитор і аранжувальник на Київському фестивалі „Розмай” (1996-97).

На сьогодні Василь записав два диски, готує третій. Порівняно з трьома сотнями написаних ним пісень і з його талантом взагалі, – це крапля в морі. Але в часи „відносної незалежності” людині, що принципово грала тільки патріотичну музику, на велику сцену було не пробитися.

– Василю, ти зараз щось робиш, щоб стати по-справжньому відомим – зіркою загальнонаціонального масштабу?

– Я – зірка загальнонаціоналістичного масштабу (сміється). В націоналістичних і патріотичних організаціях мене знають. На теле- і радіоканалах я особливо не світився. Не знаю, проґавив я свій момент чи не проґавив, може, мені ще вдасться якось показати себе на сцені, на великий загал…

Більшість пісень Василя – на його власні вірші (до речі, дуже сильні), але він пише музику і на слова інших українських поетів – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Юрія Федьковича, Тичини, Сосюри, Рильського, Василя Стуса, сучасних поетів. Композитору Василю Лютому належить справжній революційний гімн на вірш Івана Франка „Товаришам з тюрми” . Два рядки з цієї поезії – „Це ж остання війна, це до бою чоловіцтво зі звірством стає” фігурували на гаслах Помаранчевої революції.

– Це був 92-й рік, – розповідає Василь. – Була перша річниця Незалежності, і я з Києва повернувся у Черкаси, і у вишиванці йшов містом, і в тролейбус зайшов, і на мене всі таким вовком дивилися… І я чомусь відчував таку самотність… Бо у Києві був справжній вир, де я, українець, знайшов своє місце, виправив мову, бо до того часу я на суржику говорив… І я відчував: все, кінець, в Черкасах я один, мене тут задушать, придушать. І під цим впливом я згадав чомусь цей вірш, „Товаришам з тюрми”, і коли вийшов на Театральний майдан – це центральна площа у Черкасах – і побачив, що там якась кількість людей все-таки зібралася, мене це трошки втішило, і в голові склалася така революційна тема.

Є в репертуарі Лютого одна дивовижна пісня. Співається на відому всім мелодію „Поручік Голіцин”. Василь розповідає, що справжній автор її музики і слів – український повстанець Микола Матола, справжня назва –”Друже Ковалю” , і написана вона була у 1949 р., а вже потім „запозичена” північними сусідами:

Четверту добу уриваються плови,
Сльозиться у схроні зволожений мур.
Не плачте душею, мій друже Ковалю,
Бо дуже нелегко й мені самому.

У 1993 р. Василь написав музику до двох науково-популярних фільмів – „Гайдамаки” Олександра Рябокриса і „Зустріч з Портою” Якова Сирбу. В обох фільмах зіграв епізодичні ролі – козака, що рубався на шаблях (Василь добре знається на фехтуванні) і кобзаря при дорозі. Написав музику і до спектакля „Життя, осяяне коханням”; створив навіть католицьку месу на 5 частин.

– Ти відчуваєш себе більше музикантом чи політиком?

– Я не відчуваю себе політиком. Політиком треба народитися, а я народився музикантом. В чомусь це є моя перевага. Політично активний – так, але не політик.

Політична активність відволікає Василя від музики. За його словами, він завжди точно відчуває момент, коли слід кинути бандуру і взятися за зброю. 9 березня 2001 року, під час „України без Кучми”, Василь разом з іншими хлопцями знаходився на даху університету, коли міліціонери скидали звідти дівчину-журналіста. На документальних зйомках, що увійшли до фільму „Обличчя протесту”, чітко видно, як він кинувся їй на допомогу, повис на плечах в одного з нападників – і в результаті теж полетів з 4-метрової висоти. Потім була втеча лісами додому, на Черкаси. За 32 години 11 хлопців, серед яких були поранені, на чолі з Василем подолали пішки біля 120 км.

В житті Василя Лютого були і затримання, і серйозні травми. Людина з його біографією в 32 роки могла б бути озлобленою. Але це не про Василя. Його імпульсивний, непередбачуваний характер справжнього шибайголови ускладнює йому життя, але, безумовно, стимулює творчість.

– Твоє прізвище Лютий трохи відповідає твоєму характеру. Воно має походити від козацького прізвиська. Це генетика чи випадок?

– Це не козацьке прізвище, воно виникло набагато раніше за Січ. Мій рід іде з Придністров’я, а там Лютих дуже багато. У Івана Підкови був друг чи двоюрідний брат Іван Лютий, і той був з Бессарабії. Лютичами сіверяни називали плем’я уличів – за неприродну жорстокість, яка відрізняла їх від полян, сіверян тощо. Фонетики і лінгвісти погодилися зі мною в тому, що спочатку це прізвище звучало як Лютич, а потім стало Лютий.

– Чого б ти хотів добитися – в музиці і в політиці?

– Я хотів би стати музикантом, виконавцем, котрий би запам’ятався проукраїнською налаштованістю своєю. Я вважаю, що виконую ту музику, яка може примирити дуже багатьох в Україні і поза межами її. Попри мою власну революційність, є в мене мелодії, котрі слід було б прослухати багатьом людям, і вони б зрозуміли свої власні корені. Що я хочу від політичної діяльності? Я вірю у те, що вдасться створити певний прецедент дії, при якому кожен український громадянин стане патріотично налаштованим. Зрозуміє, що територія, на якій він проживає, – це не просто територія, це його земля, на яку він має право. Що це його культура і мова, на яку він має право. Свого часу за це відповідали Богун, Кривоніс, князь Святослав, сьогодні відповідаємо ми.

Олена БІЛОЗЕРСЬКА
(“За нашу Україну”, №2, 13 січня 2006 р.)